[prorock]

Колись починав цей бортовий журнал із батькової статті про автомобіль "Таврія", а недавно знайшлася ще одна його розповідь на автомобільну тематику: про діда та його вміння виготовляти автомобільні акумулятори. Той час мені запам'ятався дуже добре. До діда звозили акумулятори звідусіль, аби він "подивився". Простим "подивитися" зазвичай не обходилось. Із одного привезеного та кількох старих з-під дідової паяльної лампи виходили такі франкенштейни, що їм би позаздрили і Боші з Ясами.

Опублікую розповідь тут в електронці, аби не загубилася

Я вже розповідав, що мій батько був майстром на всі руки, бо й справді мав "золоті" руки. Я не можу згадати випадку, щоб йому було не під силу щось відремонтувати.

Напочатку 90-х років минулого століття в Україні був страшенний дефіцит всього. Перебуваючи в Києві на курсах підвищення кваліфікації і мешкаючи в готелі "Колос", я піднімався о 6:00 ранку, біг в гастроном навпроти і займав чергу в горілчаному відділі. Йшов на заняття, а потім перед обідом кидав навчання, повертався у чергу - і все це заради двох пляшок шампанського, щоб зустріти Новий рік. Коли я цю історію переповідав своєму синові, він не вірив. Повірив пізніше, після перегляду якоїсь передачі по телевізору, мабуть, "Намєдні".

Коли батько в 1980 році остаточно покинув роботу в колгоспі, то він не міг знайти "гідну за складністю" роботу вдома і коли одного разу ми з ним здали в наварку старі шини від його "Москвича", я зрозумів: завтра в подвір'ї буде шинний завод. Батько за 10 хвилин пізнав весь процес наварки і сказав, що вдома все можна зробити самому, набагато простіше, цікавіше, надійніше і не платити гроші комусь. Тепер шкодую, що я відмовив батька, бо віднісся вкрай скептично до цього. Більше батько мені не довіряв свої ідеї, а мовчки в умовах тотального дефіциту в країні (навіть мила) почав вдома виготовляти акумулятори.

Автомобільний акумулятор у той час був дефіцитом номер один для автомобілістів. Сировиною були старі і нові акумулятори від сільськогосподарської техніки, які клієнти привозили батькові звідусіль. Я довго дивився, терпів це виробництво і сам ні за які гроші цього не робив би. Не стану описувати цей процес, бо це і складно, і шкідливо для здоров'я, через що ми з батьком сварились. Щоб якось згладити гострі кути у відносинах, батько першим запропонував продати зроблений ним акумулятор на ринку, де в літню пору часто "стояв" з пшеницею, смородиною, всим, що вродило і чого було вдосталь.

Продали "дефіцитного" відразу за 4000 українських купоно-карбованців. Заробітна плата в мене на той час і була 4000 в місяць. Я попросив батька зекономити матеріалу ще на один акумулятор. Всього ми продали 7 штук за неповних 2 роки.

Отака довга передісторія, а розповісти хочу зовсім інше.

Батько ніколи нічого не робив заради грошей, головне був інтерес, пізнання завжди чогось нового. Коли ми продавали ті акумулятори, то головним для нього було детально розповісти про своє "дитя" якнайбільше. Одні слухали, іншим було байдуже. Одні довго торгувались, інші - ні. Кожного разу я бачив, що ті покупці, які мене "радують", батька - засмучують. Йому хотілося пів години розказувати за акумулятор і віддавати за пів ціни тільки за те, щоб акумулятор правильно експлуатували.

Одного разу зовсім молодий чоловік, чи ще хлопець, грубо обірвав батькову інструкцію, сказавши, що йому акумулятор лише для того, щоб "зіштовхнути" (продати) машину. Інший купив акумулятора, не торгуючись, лише для того, щоб звільнитись з роботи (його не звільняли, бо з акумулятором на службовій машині щось сталось з його вини). Коли ми повертались в село після торгів і обговорювали базарні справи, батько довго мовчав, а потім сказав одне слово: "йолопи". Інший міг би подумати, що це слово стосується нас, проте я знав: це стосується сьогоднішнього покупця акумулятора. Так батько сильно тонко кожного разу переживав за своє творіння і не розумів тих, хто переривав його інструктажі з догляду. Мабуть, це і стало основною причиною призупинення батькового бізнесу.

Минуло 8 років і 11 місяців з часу продажу останнього акумулятора. Україна стала на ноги чи, може, впала на коліна. Бо за цей час всі дефіцити зникли, а так як мова йде про автомобільні акумулятори, то такого добра з Туреччини і Китаю завезено так багато, що ними вже торгують всі, навіть господарчі магазини й кіоски.

Одного жовтневого погожого дня в обідню пору до нас під'їхав легковик. Чоловік середніх років зпитав мене, де живе Олександр Самійлович, тобто мій батько. Я сказав, що тут і поцікавився, що цьому чоловікові потрібно. Стало зрозуміло, що у нього на машині відмовив акумулятор. Я сказав, що батько акумуляторами давно не займається. Чоловік був здалеку і попросив, щоб батько хоч подивився, чи викинути його (акумулятора) відразу, чи щось можна ще зробити. Тут і батько підійшов до воріт. Яке було наше здивування, коли ми побачили під капотом старий ебонітовий чорний акумулятор. Таких давно вже не було на машинах, тепер всі нерозбірні пластмасові. Я бачив, яка радість заполонила батька. Він за якусь секунду помолодшав на років тридцять. З широко розкритими очима стояв сторонній чоловік, нічого не розуміючи: проженемо ми його із цим акумулятором чи ні. Батько впізнав свого акумулятора відразу по пайці клем, а я здогадався пізніше по батьковому виразу обличчя. Виявилося, цей чоловік купив машину на ринку з цим же акумулятором 8 років і 10 місяців тому. Сам не думав, що акумулятор прослужить так довго. Поїхав той чоловік додому на турецькому акумуляторі, якому було 2 роки, але батько гарантію дав тільки до перших морозів.

Того дня до вечора і наступного дня і ще багато часу я бачив батька щасливим, усміхненим і молодим. Ввечері ми вечеряли і ще вкотрий раз обговорювали цю подію. Вкінці я сказав:
- Йолоп!
- Хто? - перепитав батько,
- Той, хто продав машину із новим акумуляторм - ми довго сміялись.



м. Біла Церква, 6 серпня 2008 р.