Таке звичайне життя Віктора Сколенка

[FANTOMA$]

ТАКЕ ЗВИЧАЙНЕ ЖИТТЯ ВІКТОРА СКОЛЕНКА

Як не втратити ані сенс буття, ані жагу до нього...

Про Віктора Сколенка, який народився без обох рук, проте віртуозно виконує безліч робіт за допомогою пальців ніг, свого часу написали майже всі дніпропетровські газети. Потім присмак сенсаційності минув, і про унікальну людину призабули. Тим часом життя триває…



Чим та як живе сьогодні родина Сколенків, ми і вирішили дізнатися, вирушивши до села Зоря Дніпропетровського району. У передноворіччя ми везли нашому герою і невеличкий подарунок — абонемент на річну передплату на “Зорю” на 2011 рік, яку редакція обласної газети вирішила подарувати Віктору Володимировичу.
...Дорогою до села я все згадувала фразу з культової радянської кінострічки “Службовий роман”, яку в ці святкові дні знову показали кілька центральних телеканалів: “У принципі, немає нічого неможливого для людини з інтелектом”. До того ж, і наш фотокореспондент, наче в унісон моїм думкам, висловився в тому ж дусі: якщо немає голови на плечах, то й руки не допоможуть.
Таким чином, психологічно та емоційно я була готова побачити щось незвичайне. Але все одно була здивована і захоплена, передусім, надзвичайним життєлюбством цієї людини. І, звичайно, вмінням Віктора Володимировича віртуозно використовувати ступні ніг замість рук. Він навіть черв’яка може насадити на гачок під час риболовлі! Що вже там казати про більш прості рухи і навики — керування автомобілем, запалювання цигарки…



Віктор Сколенко може набрати номер на мобільному, він і слюсар непоганий, систему опалення в будинку разом з синами самостійно поміняли, — щоправда, господар більше керував процесом, підказуючи хлопцям, що і як робити… Його фізичну ваду просто не помічаєш: з перших хвилин спілкування я ані на мить не відчула певної скутості, яка зазвичай виникає при зустрічі з людьми, чиї фізичні можливості, на відміну від моїх, “обмежені”. Більше того, господар будинку і його дружина Люба випромінювали такий потужний заряд доброзичливості і оптимізму, який не завжди присутній у цілком здорових і небідних людей. При цьому Віктор просив не прикрашати його — не герой, мовляв, звичайна людина зі звичайним життям.



На Новий рік родина обов’язково піде до бабусі, матері Любові Сколенко. Їй вже 82, і вона залишилася найстаршою у сім’ї. У Сколенків четверо дітей — дві дочки і два сина, а ще онук і онучка. Старша донька з родиною живе в іншій області, а молодші діти — з батьками. Правда, вдома був лише найменший, Володимир, який навчається в ПТУ на електрогазозварювальника. А улюбленця всієї родини, вертуна-внучка свати на вихідні взяли до себе погостювати.



У подружжя чимало друзів. Втім, сам Віктор Сколенко вважає, що друзів багато не буває — у тому сенсі, що чим більше навколо тебе хороших людей, тим краще. Та і не дивно, що до подружжя Сколенків тягнуться інші — вони привітні й завжди готові допомогти. Ще при нас завітала до Віктора кума: щось бойлер потік, якби ти подивився та допоміг відремонтувати...
Дещо репортаж цей виходить такий собі, пасторальний... Насправді ж, у Сколенка немало проблем. Пенсії на життя, як не викручуйся і не заощаджуй, не вистачає. Пільг жодних. Хотіли було оформити субсидію, та у відділі підрахували, що вона становитиме кілька десятків гривень, а клопотів з оформленням — втомишся довідки збирати...



Та найболючіше питання для нього зараз — отримати компенсацію за протезування. За законом, кожні два роки Віктор має право на безкоштовне протезування. Але більш-менш пристосовані протези верхніх кінцівок виготовляють у Санкт-Петербурзі й коштує це понад 60 тисяч гривень — непомірна для будь-якого родинного бюджету сума. На дніпропетровському заводі пропонують лише муляжі — так, задля краси, імітації... Без таких “рук” Віктор Володимирович чудово обходиться. Але раніше йому видавали замість муляжів їх вартість — грошима. Зараз же це питання вирішити не вдається... Газета “Зоря” береться посприяти у вирішенні цієї проблеми, про що ми поінформуємо читачів додатково.
А так... У звичайної людини зі звичайним життям є головне — любляча сім’я, близькі люди. А ще незвичайна сила духу і доброта. Це вони допомогли йому піднятися над складними обставинами і не втратити ані сенс життя, ані жагу до нього...










Анжела ЛЕВИЦЬКА. Дніпропетровський район.
Фото Лариси ЧАЙКИ.

Источник. ЗОРЯ - Народна газета Дніпропетровщини

[творческая личность]

Да, жалко мужика. Я видел его ещё очень давно по телевизору, он тогда ещё на Запорожце ездил. В чем-то ему можно посочувствовать, но в чем-то и по-доброму позавидовать. Прожить жизнь с такими недугами не многим под силу. А ещё и 4-х детей вырастить... Уважуха.

[КАМРАД]

Сообщение от творческая личность

Да, жалко мужика. Я видел его ещё очень давно по телевизору, он тогда ещё на Запорожце ездил. В чем-то ему можно посочувствовать, но в чем-то и по-доброму позавидовать. Прожить жизнь с такими недугами не многим под силу. А ещё и 4-х детей вырастить... Уважуха.

+100500

[Kvarz]

Когда имеешь - не ценишь
Когда теряешь - жалеешь.
А мужик молодец, в такое смутное время здоровым тяжело выжить , а он без рук делает наверное то что многие с здоровыми руками сделать не могут.

Сообщение от творческая личность

Да, жалко мужика. Я видел его ещё очень давно по телевизору, он тогда ещё на Запорожце ездил. В чем-то ему можно посочувствовать, но в чем-то и по-доброму позавидовать. Прожить жизнь с такими недугами не многим под силу. А ещё и 4-х детей вырастить... Уважуха.

+1000.Мужик-герой настоящий.А государству на него нас**ть.К сожалению.

[Tigra]

...я жаловался на отсутствие сапог, пока не встретил человека без ног....
мы очень часто не ценим то, что имеем. в частности свое здоровье...

[labrador01]

фантомас ты бы от редакции съездил, и наклеечку вручил таврооргии!!!
а мужик реально непростой!!!